Це викликало неоднозначну реакцію в Україні та в сусідніх державах. Більшість закордонних та українських політиків, відомих громадських діячів, мільйони українців схвально сприйняли його. Водночас, у російському інформаційному просторі розпочалась справжня істерія, викликана позицією державних органів цієї країни, які осуджують будь-які кроки української влади та історичної науки, що суперечать російському "офіційному" трактуванню історичних подій, і не визнають права українського народу на власну історію.

Хоча в Росії вшановують діячів, які є значно суперечливішими – ген. А. Денікіна, війська якого здійснювали єврейські погроми, ген. А. Власова, що створив цілу армію в складі німецьких військ, В. Леніна та Й. Сталіна – винуватців смертей мільйонів людей.

З осудливою позицією президентського акту виступив також очільник "адвоката України у Європі" Л. Качинський, відзначивши, що до ОУН та УПА в Польщі ставляться однозначно негативно, адже вони брали участь "у масових вбивствах поляків". Така оцінка історичних подій свідчить, що польська влада від об'єктивного історичного висвітлення та спільного вшанування втрат повертається до однобічних і неарґументованих звинувачень, відкидаючи досить значні напрацювання істориків обох країн. Нагадаємо, що напередодні 55-ї річниці сумнозвісної операції "Вісла" Президент Польщі А. Кваснєвський зважився говорити про вибачення перед українцями своєї країни за акцію "Вісла".

У 2005 р. при відкритті польських військових поховань на Личаківському цвинтарі у Львові А. Кваснєвський закликав українців та поляків «не рахувати кривди» і достойно вшановувати своїх героїв. «Щоби жити, народи мусять пам’ятати – ми, поляки і українці, через болючий досвід історії знаємо, що означає зберегти пам’ять». Реакція ж теперішнього Президента Польщі Л. Качинського свідчить, що польська влада від об'єктивного історичного висвітлення та спільного вшанування жертв повернулася до однобічних і неаргументованих звинувачень, відкинувши при цьому досить значні напрацювання істориків обох країн.

Нагадаємо історію польсько-українського протистояння. Воно відбувалося на українських етнічних землях, які після Першої світової війни разом з населенням опинилися у складі Другої Речі Посполитої. Прагнучи асимілювати/полонізувати українців, польська влада вдавалася до репресій: фізичного терору, примусового окатоличення, обмеження виборчих прав, заборони навчання і вилучення літератури українською мовою тощо. На початку 1930-х років проведено "пацифікації"/"умиротворення" українців Волині і Галичини, внаслідок чого було зруйновано і спалено сотні українських сіл. За офіційними даними польська влада "пацифікувала" 450 сіл і 16 повітів Галичини. Саме це стало основною причиною майбутнього збройного конфлікту.

Під час Другої світової війни польсько-українське протистояння переросло в збройний конфлікт, який мав обопільний характер і приніс значні жертви з обох сторін, що на основі архівних документів доводять українські історики В. Сергійчук, В. В'ятрович, та на основі свідчень очевидців місцеві краєзнавці Я. Царук, І. Пущук та ін.

Одним з найбільших злочинів польської влади проти українців була акція "Вісла" – цілковита депортація українців з їхніх етнічних територій у західні реґіони Польщі – Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецінське воєводства. У ході цієї операції було переселено близько 150 тис. українців.

Історії післявоєнної Європи відомий лише один факт такого злочину, коли в мирний час збройні сили держави виселяли із рідної землі цілий народ. До такої акції проти власних громадян українського походження у 1947 році вдалася комуністична Польща.

Знаючи історію XX століття, Президент Польщі дозволив собі звинувачувати українських націоналістів у злочинах проти польського народу. У своєму зверненні він не згадує про польські переслідування українського народу у 1920 – 1930-х роках. Для нього, очевидно, не є принциповими питання про тисячі українців, загиблих від рук Армії Крайової та польських націоналістів у роки війни, не пам'ятає Л. Качинський також про акцію "Вісла".

У Польщі, як і в Росії, вшановують своїх "державників", у тому числі й причетних до терору, наприклад Ю. Пілсудського, і не питають про це дозволу в керівництва сусідніх держав. То чому ж Президент незалежної України мав би зважати на позицію окремих закордонних діячів? Тим більше, що Конституцією України передбачено, що нагородження державними нагородами України належить до його повноважень.

Опоненти президентського рішення називають декілька причин, через які лідер українських націоналістів не заслуговує на найвище державне відзначення. Вони повторюють стереотипи радянської пропаганди про "тероризм", "посібництво нацистам", "злочини" і "вбивства". Останнім арґументом, який особливо активно використовувався напередодні президентських виборів, було "побоювання", що таке рішення може викликати розкол в українському суспільстві.

У першій половині XX століття терор широко використовувався у процесі створення новітніх держав. Яскравим прикладом, є біографії Юзефа Пілсудського і Менахема Беґіна, з іменами яких нерозривно зв’язані уявлення про суверенітет Польщі та Ізраїлю.

Радянська, польська та нацистська влада вдавалася до політичного терору проти українського народу, а відтак терор ОУН ставав адекватною відповіддю на насильство ворога. За відсутності власної держави терористичні акти проти представників окупаційних режимів були чи не єдино можливим засобом боротьби. Дії ОУН значно відрізнялися від методів тоталітарних режимів або сучасних терористичні організацій. Це були поодинокі акти щодо представників окупаційної влади.

Так, на знак протесту проти штучного Голодомору 1932 – 1933 рр., влаштованого радянською владою, з наказу С. Бандери вчинено замах на співробітника НКВД Олексія Майлова, який працював у радянському консульстві у Львові, а найвідомішим актом стала ліквідація 15 червня 1934 року польського Міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, який брав участь в організації "пацифікацій" українських сіл.

Судові процеси над оунівцями, які брали участь у підготовці вбивства Пєрацького, перетворилися на своєрідний форумом національно-визвольних ідей. У виступі на суді С. Бандера відзначив: "ОУН виступає проти большевизму тому, що большевизм – це система, якою Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність...

Большевизм засобами фізичного винищування бореться на східноукраїнських землях з українським народом, а саме – масовими розстрілами в підземеллях ГПУ, виголоджуванням мільйонів людей і постійними засланнями на Сибір та Соловки... Тому що большевики приміняють фізичні методи, тому й ми вживаємо в боротьбі з ними фізичний метод..."

Тепер зупинімось на характері і масштабі співпраці С. Бандери з німецьким керівництвом. Він, як і більшість тогочасних лідерів, розумів неминучість війни між Гітлером і Сталіном і вважав, що внаслідок цього конфлікту вдасться відновити українську державність. За тиждень після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР ОУН(б) у Львові проголосила Акт відновлення Української Державності й створила уряд на чолі з Ярославом Стецьком.

Однак у нацистських планах створення “Нової Європи” про незалежну Україну не могло бути й мови, тому гітлерівці під загрозою смерті вимагали від С. Бандери відкликання акту, що він відмовився зробити. 5 листопада 1941 гестапо заарештувало С. Бандеру і відправило у берлінську тюрму, а звідти до гітлерівського концтабору Заксенгаузен. Трагічна доля спіткала і родину Бандери. Два його брати, Олександр і Василь, були закатовані в концтаборі Освєнцім, а в Херсоні загинув молодший Богдан. У липні 1941 року енкаведисти розстріляли батька Бандери отця Андрія, а двох його сестер вивезли в сибірські концтабори.

Як бачимо, С. Бандера і його родина постраждали від нацистського та радянського тоталітарних режимів не менше, ніж будь-яка інша родина в Україні. Тому твердження про "злочинну" співпрацю С. Бандери з нацистами виглядають надуманими.

Безпідставними є також звинувачення С. Бандери у масових вбивствах, адже впродовж усієї війни, за виключенням короткого проміжку часу, він був в ув'язненні у польських в'язницях та гітлерівському концтаборі, залишаючись ідейним лідером боротьби. Більше того, С. Бандера намагався не допустити до участі ОУН(б) в розстрілах національних меншин, які здійснювалися нацистами.

Галузевим державним архівом СБУ оприлюднено документ під назвою "До книги фактів", який охоплює події з 22 червня по вересень 1941 і свідчить про те, що керівництво ОУН(б) категорично відмовлялося брати участь в акціях зі знищення єврейського населення.

На доказ наведемо цитату з нього: «...представники прибувших до Львова у великому числі відділів гештапа звернулися різними дорогами до українських кругів, щоб українці урядили триденний погром жидів… Керівні чинники ОУН, довідавшись про те, подали до відома членам, що це є німецька провокація, щоби скомпрометувати українців погромами, щоб дати претекст німецькій поліції до вмішування і роблення порядку, і найважливіше – щоби відтягнути увагу й енергію українського загалу від політичних проблем боротьби за державну самостійність, на слизьку дорогу анархії, злочинів та грабіжництва.

Вже Другий Великий збір ОУН висказався рішуче проти яких-небудь жидівських погромів, засуджуючи такі тенденції, як намагання окупантів відвернути увагу народних мас від корінних проблем визвольної боротьби. Тепер, в перших днях німецької окупації, зреалізовано ці постанови на практиці, забороняючи участи в погромах жидів і протидіючи німецьким провокаціям. Тільки завдяки рішучій поставі кадрів ОУН не дійшло в перших днях по уступленню більшовиків до масового вирізання жидів у Львові та в інших українських містах...».

Як теоретик націоналістичного руху, С. Бандера наполягав на добросусідських відносинах між народами: «Наше ставлення побратимське до тих, хто разом з нами бореться за Українську Самостійну Соборну Державу, толерантне до тих, хто позитивно ставиться до наших змагань за власну державу, і вороже до тих, хто протидіє процесам українського національного відродження і державотворення».

Окремі політичні сили в Україні заявили, що визнання Степана Бандери Героєм України є черговим кроком до розколу українського суспільства. На наш погляд, не сама постать С. Бандери розколює українську громаду, а бездоказові інтерпретації та політичні спекуляції навколо неї. Що відбувається на тлі незнання об’єкту, про який йдеться. А ще гірше, на тлі небажання знати правду і її відстоювати. Яскраво препаровані напівправда чи напівбрехня значно швидше оволодівають нашою свідомістю, ніж копітка робота по відшукуванню вивірених фактів та вибудови з них правдивої біографії людини.

Коли ж постать С. Бандери зможе слугувати об'єднанню України? Ставлення до лідерів українських визвольних змагань є прямо пропорційним до рівня обізнаності населення з їхньою діяльністю. Тому постать С. Бандери і провідників українських національно-визвольних змагань можуть стати об'єднавчим чинником внаслідок системної науково-просвітницької кампанії з висвітлення історії українського визвольного руху.

Степан Бандера впродовж багатьох років був лідером українського визвольного руху, за яким ішли сотні тисяч борців, не сумніваючись у його правоті та будучи впевненими у його вірності. Таку довіру він заслужив своїми вчинками і самопожертвою заради України. Під час Варшавського та Львівського процесів, а згодом, потрапивши до рук нацистів, він не зрадив національної ідеї та своїх прибічників. Два смертні вироки, замінені на довічні ув’язнення, перетворили його на символ для західноукраїнської молоді, яким він є в народній пам'яті до сьогодні.

Водночас С. Бандера належав до когорти вождів, чиїми іменами називали український народ – І. Мазепа, С. Петлюра, С. Бандера - за те, що він боровся за власну державу. Тому, вшановуючи С. Бандеру, ми вшановуємо цілі покоління мужніх синів і дочок, які боролися за волю України.