Наталія Боровська сама родом із Харкова. Вийшовши заміж, чоловік забрав її до себе на Полтавщину.

Гарна на вроду та постать, молода городянка не знала сільської роботи, та щоб не стати поперед горла кісткою для рідної свекрухи - відразу одягла хустинку, і влаштувалася дояркою у колгоспі.

Спочатку насміхалися із дівчини, що нічого не вміє робити, адже вона все життя прожила у багатоповерхову будинку, і родичів у селі не мала, тому й до сільської роботи не була привчена.

Важко було. Перший тиждень нічого не виходило. Щоб видоїти по п'ять, десять корів у день, потрібно було не боятися худоби та мати сильні руки.
Майже все господарство, що було у їхній родині, з часом лягло на її плечі. Чоловік більше часу приділяв колгоспній техніці, та, як потім з'ясувалося, й чужим жінкам. Нажаль кохана для неї людина постійно зраджувала, але вона цього, за повсякденними клопотами - не помічала.

Народивши першого сина Сергія, молода мама вимушена була поєднувати колгоспну роботу із вихованням дитини. Через два роки, Наталка знову завагітніла. Селом вже відкрито велись розмови, що чоловік зраджує. Вже доходили чутки і до Наталки, але плачучи в подушку, вона йому нічого не говорила, бо сподівалася на краще. На четвертому місяці вагітності, чоловік привів у їхній дім 16-ти річну циганку, і почав, на очах у своєї Наталки, обіймати її, цілувати, пити вино із нею, а між цим, вихваляв свою супутницю, мовляв - «Наталко, ось глянь, які у неї пишні груди!».

«Хто б міг подумати, що доведеться ось так жити» - постійно крутилося у її голові. Не витримавши такого знущання Наталка заливаючись слізьми, одягнула свого сина та пішла з дому.

На вулиці був грудень місяць, діставшись головної траси Наталка зупиняла машини, щоб хоч чимось доїхати із Зіньківсього району до Полтави, а вже звідти і до рідної матері, яка проживала у Харкові. Через декілька місяців, чоловік все ж таки приїхав за Наталкою до Харкова, та попросивши пробачення, знову забрав до себе.
Народивши другу дитину, з пологового будинку Наталку ніхто не забрав, а знайомі розповіли, що чоловік знову забавляться із циганкою у їхньому будинку. Забравши двох своїх діток Наталка відразу поїхала до Веприка з надією влаштуватися до славетного колгоспу та знайти квартиру.

Завітавши до сільської ради, сільський голова сказав, що її проблеми його не хвилюють, і щоб вона забиралася геть із їхнього села.
Водій який підвіз її до цього села зжалився над жінкою, і повіз її до свого села у Вельбівку. На роботу Наталка влаштувалася до Вельбівського колгоспу відразу, а от на квартиру - незнайому жінку ніхто не брав. Обійшовши все село, молодій матері довелося переступити закон.

Знайшовши вже давно покинутий «курінь», вона зламала вхідний замок на дверях, і зайшла до хати. Познайомившись із сусідами, вона не раз допитувалася у них про те, кому ж належить цей будинок, щоб попередити господарів про свій вимушений вчинок та надалі домовитися про тимчасове проживання на платній основі.
Але, сусіди постійно наголошували на тому, що цей будинок пустує дуже давно, і він нікому не потрібен. Не пройшло і півроку, як приїхали хазяїни, і попросили жінку до вечора покинути халупу.

Власники будівлі навіть не захотіли вислухати жінку, а ще обізвали наркоманкою. «Ніколи не забуду, як сиділа, і тужила на порозі того будинку. Бува згадую, як зимою натопимо піч. Посаджу біля себе діток. Сидимо, і гріємося тихенько, як мишенята » - говорить Наталка.
Повертатися до чоловіка не було сенсу, а їхати до матері, яка постійно нагадує про те, що - «Вийшла заміж за алкоголіка і гуляку»- не хотілося. Але світ не без добрих людей. Цього ж дня, до неї прийшла сусідка, і запропонувала їй пожити у давно пустуючій старенькій хатці, що її відали у спадок.

На таку пропозицію Наталка з радістю погодилася. Щоб Вельбівський сільський голова не вигнав із села, а на дітей дали грошову допомогу по догляду за дітьми, родина Гудників, які також проживають у цьому ж селі, прописала Наталку у себе. Через пів року, жінці держава виплатила, одним платежем за шість місяців - 700 гривень.
Сусідка дізнавшись, що у Наталки є 700 гривень, запропонувала викупити у неї будинок за 1200 гривень.

Звісно, на цю пропозицію Наталка погодилася, і відразу віддала отримані гроші. Все це відбувалося восени. На той час, у колгоспі заробітну плату затримували. Щоб не затягувати із боргами до зими Наталка разом із дітьми кожного дня збирали польські гриби у лісі, і продавала на узбіччі головної дороги.

За два місяці, необхідну суму грошей - було зароблено, і радісна Наталка хутко побігла відносити гроші за будинок сусідці.

У відповідь на її раптовий візит, сусідка впевнено сказала - «Я мабуть продешевила! У мене є покупці, які дають дві тисячі гривень за мою хату, а про те, що ти давала мені завдаток - свідків немає, тому думай. Часу у тебе не багато!».

Розплакавшись, Наталка знову не знала куди себе подіти, і де ще взяти грошей, щоб забути про цей кошмар. Сусідка зрозумівши, що більше грошей у жінки немає, все ж таки віддала документи без намріяної доплати, і Наталка зайнялася переоформленням.

Як потім з'ясувалося, переоформляти довелося аж із третього коліна. Загалом, з горем пополам, витративши не одну, поетапно зароблену сотню, за рік - будинок став її власністю. Маючи власний будинок, плодючий ліс та роботу у колгоспі Наталка раділа кожному прожитому дню.

В будинку, звісно, газу не було, але ліс в якому повно можна назбирати дров, постійно рятував їх від холоду. Два роки тому, щоб заробити додаткову копійку дітям на новий одяг до школи Наталка пішла до сусіда пиляти на пилорамі важуче, соснове, дерево.

Ніхто й не думав, що таке станеться та через необережність, циркулярка відрізала їй аж п'ять пальців. Все це сталося у дітей на очах. Щоб не злякати хлопців, вона, зібравши у жменю відрізані пальці, сказала меншому синові - «Все нормально. Викличте «швидку допомогу». Зі мною все нормально. Не здумайте плакати».
«Я знала, що якщо я розплачуся, то менший син Владик цього не витримає. Тому доки їхали до лікарні, робила вигляд, що мені не боляче» - згадує про той страшний день Наталка.

Після лікування Наталці дали третю групу інвалідності, і сплачували кожного місяці по 600 гривень протягом року. Наступного року Гадяцька лікарня продовжила їй групу, але затвердити її, було потрібно у Полтавській лікарні.

Приїхавши до Полтави, лікар сказав - «Ніякої групи я тобі не дам. Якщо не можеш працювати руками, йди працювати секретарем». Таку відповідь жінка отримала, бо, скоріше за все, не дала хабара. Про все це Наталка відразу розповіла головному редактору газети «Свобода слова». Ірма Крат поїхала з нею до Полтави.
У Полтавській лікарні пояснили, що якщо ми не згодні із висновком лікарів, ми повинні написати заяву на перекомісію, що ми й зробили.

Через два тижні, повезла Наталю Геннадіївну на перекомісію. Вже до цього, розлючені лікарі - знову дають відмову. Зайшовши до них у кабінет, я їм пояснила, що окрім хабарів, є, ще й справедливість, яку за гроші не купиш. Також я їм пообіцяла, що ми цю справу виграємо, бо закон на нашому боці, а власні амбіції, та жадібність до грошей, щоб залишили при собі.

Гримнувши дверима, я поїхала до головного лікаря Полтавської області пана Лисака. Подивившись на понівечені руки головний лікар запитав - «А яку ви вимагаєте групу? Першу, чи другу?». - «Та ні, ні першу, ні другу, а хоча б третю» - відповіла Наталка.
З його запитання стало зрозумілим, що групу повинні були дати обов'язково. Викликавши свого секретаря Віктор Лисак попросив викласти все, що ми говоримо у письмовій формі, після чого пообіцяв дати, протягом місяця, остаточну відповідь.

Пройшов місяць, другий, третій, четвертий, п'ятий - відповіді не було. Наталка майже кожного вечора зустрічала листоношу, і запитувала про те, чи немає для неї листа? Та листоноша, розуміючи її становище, лише знизувала плечима.

Не витримавши, я знову поїхала до пана Лисака. Це був кінець робочого дня. Увійшовши до приймальні, секретарша невдоволено глянувши сказала , - «Вже 17.00 тому прийдете завтра». Пояснивши їй, що мені ніхто безкоштовно бензин не видає, і по сто разів записуватися до них на прийом я не збираюся - сіла у приймальні на кушетці, і очікую доки пан надумає вийти сам із свого кабінету.

Секретарша знову наголосила на тому, що головний лікар занятий, і нікого приймати не буде. Підійнявшись, я підійшла до неї і запитала - «Скажіть будь ласка, ким я повинна для вас бути, щоб увійти до кабінету вашого начальника? Мабуть, я повинна бути або ж головою Верховної Ради або ж Президентом! Повідомте, будь-ласка, про мій приїзд, я гадаю, це не важко натиснути на кнопку, і промовити два слова. Якщо мене не захочуть бачити, я приїду завтра».

Після цих слів, мене, все ж таки, прийняли. Зайшовши до кабінету пана Лисака, я нагадала про його обіцянку дати нам відповідь протягом 30 днів. Віктор Петрович відповів, що він надіслав документи до Києва для перекомісії, а також додав, що можливо вони, ще не розглянули цієї скарги бо є певний порядок їхнього розгляду.

Такі невтішні відповіді, ще дужче розтривожили мене, і на жаль, довелося перейти до скандалу. Наговоривши, можливо й багато чого зайвого, завершила свою дискусію ось такими словами - «У вас тут ні порядку ні порядочності не було, і ніколи не буде» - грюкнула дверима й пішла.

Через тиждень Наталка отримала листа, в якому говорилося про те, що їй потрібно приїхати у Київ на перекомісію. Не вірячи своїм очам Наталка відразу зателефонувала мені. Давши Наталці гроші на дорогу, я відправила її до столиці. О другій половині дня Наталка ридаючи від щастя дзвонить, і кричить у трубку - «Дали! Дали! Дали групу!!! Аж на два роки дали!».

Як розповідає Наталка, прийняли її у Києві дуже тепло. Ніхто із них не міг зрозуміти, чому жінці відмовили у наданні державної допомоги? За Наталчиними підрахунками, за два роки вона отримає 24 тисячі гривень. Гроші буде складати на картку, у майбутньому мріє придбати будинок із газом.

На прохання головної героїні цієї історії ми від щирого серця дякуємо Віктору Петровичу Лисаку, якого вже призначили першим заступником Міністра України, голові Київської обласної МСЕК №1 Олені Ситнік, а також працівникам цієї ж лікарні невропатологу Галині Головачовій та хірургу Олександру Акіб.

Також від щирого серця Боровська дякує працівникам Гадяцької лікарні та Вельбівської амбулаторії. Всім, хто по життю допоміг вижити у селі, велика подяка ліснику Миколі Омельченку, сусідці в якої брала воду Канівець Парасці, сусідці що допомагала глядіти за дітьми Надії Юрченко, сусідові, який захищав від усіляких бід Анатолію Кваші та подругам Анічиній Мілані та Боряк Наталці та багато іншим, яких можливо не згадали у цих рядках, але на довго залишаться у пам'яті цієї жінки.