Про «історичний спадок», який більше ніж півстоліття зберігала земля Підлепичів, пам’ятали всі — і громада, і районна влада, — але взяв на себе відповідальність за увіковічення спомину про трагічну смерть краян 85-річний полтавець.

— Я вже потім дізнався, що були люди, які хотіли поставити хрести, — розповідає Михайло Притула. — Приїздили до села з держадміністрації, фотографували це місце... Утім, як згодом з’ясувалося, не вистачає коштів для встановлення пам’ятників на всій території Полтавської області. Я розумію! Це правильно, адже бюджетні кошти неможна розтрачувати.

Пенсіонер пригадує, що в очах місцевих жителів бачив надію. Люди довірилися відставному полковнику, щоправда, більше ніж на дерев’яний хрест не розраховували. Михайло Ілліч порадився з родиною і домочадці одноголосно вирішили — пам’ятнику бути, — побіжно обміркували і «яким йому бути». Обрали аналог шведської могили.

За оголошеннями в рекламній газеті відшукали художників, які створили проект пам’ятника, пенсіонер оплатив роботу бульдозера і КАМАЗу. Буквально за тиждень на місці поховання «виріс» чотирьохметровий курган з гранітним хрестом на вершині і мармуровою дошкою у його підніжжя, а також з’явилася насипна дорога (у планах Михайла Притули — зробити на ній асфальтове покриття).

У Поминальний день над мармуровою дошкою з написом «Від нащадків» схилили голову місцеві жителі і гості села, віддавши шану загиблим в роки Голодомору квітами, вінками та лампадами. Цього ж дня відбулася й урочиста церемонія освячення пам’ятника, організована головою Калашниківської сільради Іваном Бадеєм за проханням мешканців Підлепичів.

Люди без перебільшення задоволені подарунком відставника. Односельці активно опікуються зовнішнім виглядом кургану: доглядають висаджені вздовж узгір’я квіти і дбають про чистоту дороги. Сільський голова підтвердив, що в збереженні пам’ятника зацікавлені усі без виключення. Наразі керівник району спільно з адміністрацією Калашниківської середньої школи працюють над удосконаленням загального дизайну пам’ятника.

— У нас іще чимало роботи, — відзначив Іван Андрійович. — Належить зробити пам’ятну дошку, щоб на ній було написано: «Жертвам Голодомору 32-го — 33-го років, які покояться в кургані». Щоб люди знали, пам’ять про які події увічнена нащадками.

Володимир Жизіцький, директор районної школи (він вже історик), уже сьогодні використовує меморіал у навчальному процесі, як свідчення трагічного факту української історії. Сільський голова вітає ідею директора освітнього закладу, оскільки вважає, що навіть неприємні сторінки історії сприяють вихованню молоді.

— Хто забуде свою історію, у того не буде майбутнього, — переконаний Іван Андрійович.

Своїм прикладом Михайло Ілліч нагадав нам, сучасникам (тим більше напередодні 65-тої річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні), про значущість духовних цінностей та їх беззаперечне домінування над матеріальними благами, адже немає в світі нічого кращого за добру пам’ять, яку лишає по собі людина.

— Спочатку думай про Україну, а потім — про себе! Думай про те, що треба залишити по собі пам’ять, а не виявляти скупість, — звертається благодійник з настановою до молоді. — Нерідко мене запитують — чому я вирішив це зробити за власний кошт. Я відповідаю прямо: пам’ять дорожча за гроші.