А язичницьке свято Купайла припадає на дні літнього сонцестояння у червні. Тобто, ті, що дотримуються віри наших далеких пращурів, відмітили Купайла вже два тижні тому. Саме тоді, у ніч з 20 на 21 червня, вони заплітали купальське деревце, стрибали через священний вогонь, ворожили на вінках, збирали цілюще зілля, купалися у річках, сваталися та зустрічали купальське Сонце.

Проте, зараз більшість українців ототожнює це свято з датою 7 липня. Так трапилося тому, що, коли язичництво зазнало гонінь, людям важко було відмовитися від тисячолітніх традицій. Отже, поступово образи християнського Іоанна Хрестителя і язичницького Купайла немовби злилися, і нині уживаються у святі Івана Купала. Тож і багато прадавніх обрядів відроджуються саме у сьогоднішню ніч.

Головні атрибути свята — це Купайло й Марена. Тому до цього свята молодь заздалегідь старанно готувалась: робили опудало, готували деревця (називали їх «Мареною» або «Купалом»), плели з живих квітів вінки, збирали хмиз, готували кулі соломи на вогнище. За звичаєм, це дві уквітчані гілки, подібні до людських фігур. Довкола опудал молодь водить хороводи та співає ритуальні купальські пісні.

Дівчата плетуть вінки з польових квітів й перед заходом сонця збираються на вигонах біля річок. Увечері чи вже пізньої ночі дівчата пускають на воду сплетені ними вінки з прилаштованими запаленими свічками. Існує прикмета: якщо вінок пливе добре і свічка горить, то дівчина впродовж року вийде заміж, а якщо крутиться на місці — доведеться їй ще трохи дівувати. Якщо вінок відпливе далеко й пристане до якогось берега, з тієї сторони й прийде наречений дівчини.

Часто хлопці намагаються зловити вінки дівчат. Двійко заздалегідь домовляються про те, яким буде вінок. Кожна дівчина плете його так, щоб можна було впізнати: вплітали яскраву свічку, або велику квітку. Якщо хлопцю вдається зловити вінок коханої, діставшись до нього вплав чи на човні, це вважається доброю прикметою для їх подальшої спільної долі.

Один із обрядів, які виконують дівчата — «заворожують» собі красу у річці. Вони роздягаються й, співаючи, обливаються водою. Після чого пускають на воду вінки й стежать: в який бік попливе, звідти буде суджений.

На березі обов’язково розкладається велике вогнище, через яке стрибають дівчата і хлопці поодинці або в парі. Купальське вогнище, згідно з переказами, має велику міфічну силу. Через нього стрибають всі, проходячи таким чином своєрідний ритуал очищення вогнем. Так, вважалось, що коли дівчина і хлопець, які кохаються, узявшись за руки, стрибають у парі через вогнище і їх руки залишаються з’єднаними, то вони, побравшись, все життя проживуть разом.

Існує повір’я про цвіт папороті, котрий з’являється в купальську ніч. За легендою, папороть цвіте лише одну коротку мить найкоротшої у році ночі під Івана Купала. Здобути цю квітку досить важко, оскільки її береже від людей нечиста сила. Але той, хто має цвіт папороті, може розуміти мову будь-якого створіння, може бачити заховані в землю скарби. Володар заповітної квітки також міг у ніч напередодні Івана Купала бачити, як ходять лісом дерева й стиха розмовляють між собою. Утім, не варто розчаровуватись, не знайшовши квітки — насправді папороть не цвіте.

Існує повір’я, що зібрані в ніч на Івана Купала чи вранці з «іванівською» росою лікарські рослини мають особливу, надзвичайну силу. За народними легендами цілющі трави сіють русалки — потоплені дівчата, мавки — душі маленьких нехрещених дітей та інші духи природи. Вони ж доглядають за зіллям і знають, як і коли його вживати. Таке зілля називали іванками. Його святили у церкви і зберігали на покутті, під образами, давали людям чи худобі від недуги, обкурювали ним приміщення.

Під час грози пучки іванків викидали з хати на вулицю, аби не вдарила в житло блискавка. Кожна жінка в селі знала, яке зілля треба збирати: золототисячник, череду — від золотухи, ведмеже вухо — від наривів, ромашку — дітей поїти, полин — від живота... Коли рвали іванки, то примовляли: «Земля-мати, благослови мене траву брати».

Із віруванням у чудодійну силу сонця, води та роси, пов’язаний звичай купатися у росі.

За народним повір’ям, на Івана Купала вся нечисть збиралася на Лисій горі в Києві. Вважалося, що оберігають від неї гілки ліщини, вільхи, калини, верби, смереки. Ними обтикували хату, город, поле.

Купальські вогні горіли по всій Україні. Їх не гасили — вони мали самі дотліти до останку.